До Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
9 травня Монастирищина відзначає вікопомну дату в житті народу і кожної сім’ї зокрема – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Це свято – «в тюльпановому вічному вогні», це «радість зі сльозами на очах». Так мало залишилося тих ветеранів, хто зі зброєю в руках пройшов по стежках війни; мають вже внуків і правнуків ті, кого назвали опісля «дітьми війни». Застигли в бронзі і граніті в кожному із наших населених пунктів обеліски і пам’ятники, на плитах яких імена, імена, імена… Ці чоловіки і юнаки, залишивши мирну працю, навчання, сім’ї і родини пішли виконувати свій обов’язок – захищати Батьківщину. Боронили Вітчизну 6543 жителі Монастирищини не повернулося з фронтів – 3983. Дві третини із кожного поселення, великого чи малого. «Вони не знали про чиїсь помилки чи прорахунки. Більшість знала одне: потрібно рятувати країну, матерів, рідних, світову цивілізацію від фашистського поневолення», - влучно зазначив у одному із своїх досліджень І.І.Волошенко. І вони здійснили цей великий подвиг. Ціною власного життя, тяжких ран, що передчасно звели в могили, гірких спогадів про криваві дороги війни.
Монастирищина гордиться своїми земляками, що отримали в боях найвищу нагороду - звання Героя Радянського Союзу. Захоплюємося ми подвигом цибулівчанина Михайла Дзигунського, який у вирішальному штурмі Сапун-гори під Севастополем закрив власним тілом амбразуру ворожого дота. Це було 7 травня 1944 року. А 15 травня молодому лейтенанту виповнилося б лише 23 роки. Отримали це високе звання полковники Р.І.Мілнер (Монастирище) та О.В.Фуковський (Зарубинці), підполковник І.А.Пахолюк (Цибулів) за героїзм та мужність при форсування Дніпра у вирішальних боях за Київ восени 1943 року. Пройшов шлях від солдата-кавалериста до генерала армії, командував радянськими і польськими військами С.Г.Поплавський із Хейлового. Повними кавалерами орденів Слави стали В.С. Кибальний із Летичівки та О.Л.Мельников із Зюбрихи. Сотні наших земляків були удостоєні орденів і медалей, а багатьох нагороди так і не знайшли ні під час війни, ні після її закінчення.
Вагомий вклад у перемогу над ворогом внесли також учасники підпільної та партизанської боротьби в тилу ворога. На території району діяло дві підпільні організації: Коритнянська, під керівництвом політрука П.О.Саморухи та Цибулівська, яку створив військовий лікар-хірург Б.М.Маркович. А слава про перший партизанський загін ім. Чапаєва та її легендарного командир Івана Калашника із Хвилі Жовтня гриміла по всій Україні і наводила жах на фашистів і їх поплічників навіть після його загибелі. В партизанській і підпільній боротьбі загинули 70 патріотів.
Великою трагедією для монастирищан стало насильне вивезення працездатного населення на каторжні роботи в Німеччину. Таких, в основному молодих людей, за роки окупації до третього рейху було вивезено близько 5500 осіб. Багато із остарбайтерів знайшли свій кінець там, у фашистській неволі.
Жахливий злочин ворог здійснив 29 травня 1942 року в Монастирищі. В урочищі Поперечний яр було розстріляно близько 5 тисяч громадян єврейського походження із тодішніх Монастирищенського, Дашівського, Оратівського районів. Вони захоронені в двох братських могилах.
Всього ж за роки окупації фашисти розстріляли, закатували, повішали 6056 чоловік.
9 травня ми вкотре приходимо до братських могил, обелісків, пам’ятників і пам’ятних знаків, схиляємо голові в мовчазній і вдячній пам’яті до того покоління, яке винесло на собі лихоліття Другої світової війни, відвоювало мирні роки для поколінь прийдешніх і стало зразком для наших сучасників, героїв АТО та ООС, які в умовах неоголошеної гібридної війни на Сході України ведуть героїчну боротьбу за суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.
