Монастирищенська міська громада
Черкаська область, Уманський район
Логотип Diia Герб України
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

БУНТАР ІЗ КОЗАЦЬКИМ ПРІЗВИЩЕМ: АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС IЩЕ 20 РОКІВ ТОМУ ПЕРЕДБАЧАВ ВІЙНУ З РОСІЄЮ

Дата: 06.02.2023 11:29
Кількість переглядів: 280

Фото без опису

5 лютого минуло 23 роки від дня смерті однієї із найпомітніших постатей українського національного відродження початку 90-х – Анатолія Івановича Лупиноса.

Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
 

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде... після.
Життя триває. Точиться війна.


     Автор вірша Анатолій Лупиніс – затятий дисидент-«антирадянщик», борець за визволення України з московського ярма, в’язень радянських тюрем і концтаборів.
     Він  був з родини репресованих радянською владою, які втекли із табору в Сибіру на українську Донеччину, де народився у 1937 році їх син Анатолій. Потім родина перебралася в село Сатанівку на Черкащині, яке й стало найріднішим для поета й борця за Волю України.
      Школу в Монастирищі Анатолій Лупиніс закінчив із «золотою» медаллю, став студентом престижного Київського університету ім. Т.Шевченка – мав би стати дипломованим астрономом і вивчати зорі в небі. Але не судилося – на заваді стали інші зорі, червоні зірки радянських танків, які 1956 року увірвалися до Будапешта, придушуючи революційний рух і прагнення угорців рухатися до Європи, подалі від деспотії Москви. 19-річний студент Лупиніс вийшов тоді на демонстрацію в Києві з плакатом у руках «Руки геть від вільної Угорщини!». Того ж року був арештований КДБ і отримав перші 6 років таборів. У Мордовському таборі продовжив спротив – за участь у страйкомі й виступи проти табірної адміністрації отримав додатковий термін ув’язнення, був і в закритій тюрмі, і в спецтаборі суворого режиму… Радянські тюремники не зломили дух борця, але скалічили його здоров’я – 1967 року 30-річного молодого чоловіка, якого після того, як третину життя провів у застінках і міг пересуватися лише за допомогою милиць, випустили за тюремні ворота з пожиттєвою 1-ю групою інвалідності. Поновитися на навчання в рідному університеті не дали – натомість у грудні 1969-го поступив на «заочку» економічного факультету сільськогосподарської академії, почав працювати. У 1971 році – новий арешт, цього разу за декламування протесного власного вірша біля пам’ятника Великому Кобзареві в сквері біля університету Шевченка, який не перестав бути рідним.

      Поета намагалися «зробити божевільним», застосовуючи звичну для радянського режиму практику запроторення до психлікарні тих, кого не вдавалося зломити тюрмою й таборами. Після чергових 12 років неволі до звичного життя повернувся лише через декілька місяців після смерті Брежнєва. Але проголошення незалежності України 1991 року зустрічав знову в тюремних застінках, куди потрапив як співорганізатор мітингу проти спроби підписання нового «союзного договору»…

      Анатолій Лупиніс стояв біля витоків формування демократичних еліт України: асоціації «Зелений світ», товариства «Меморіал», Української Гельсінської Групи. Та найбільш відомим став завдяки створенню Української Міжпартійної Асамблеї – пізніше Української Національної Асамблеї, зрештою трансформованої у знамениту УНА-УНСО, яка стала острахом для всіх тих, хто прагнув відновити ненависну йому імперію зі столицею в Москві…

Вже був не юнаком і стан здоров’я аж ніяк не став кращим, але переборюючи недуги, вирушав в усі «гарячі точки» 1990-х: Чечня, Абхазія, Придністров'я. Був переконаний, що інтереси України слід відстоювати за її межами – не допускаючи війну на власну землю.

       Його не стало взимку, на зламі століть, коли минули перші тижні 2000 року. Анатолій Лупиніс спочив на Байковому цвинтарі в Києві – його могила поруч з побратимами з УНСО. Натомість ім’я Лупиноса «ожило» у найменуванні школи на Донеччині, де він народився і вулиць у Сатанівці, Києві й Черкасах. Справа боротьби за Україну продовжується завдяки бойовим побратимам і двом синам – Іванові й Миколі Лупиносам, які захищають нашу Україну зі зброєю на фронті.

      У Монастирищенській публічній бібліотеці є книга Анатолія Лупиноса «Бунт має рацію» /політичний заповіт/. Запрошуємо до читання.

Пам’ятаємо і шануємо своїх Героїв!

Фото без опису

Фото без опису

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора