Монастирищина простилася з Героєм Андрієм Василенком
Біль не вщухає від втрат наших Воїнів, і знову ми прощалися з Героєм, який загинув за нашу незалежність, за нашу свободу. Дуже важко відпускати на Небо близьких серцю і духу людей. Ще важче усвідомлювати, що їх поряд більше немає…
Сьогодні Монастирищенська громада прощалася з нашим земляком, Героєм, 29-річним Андрієм Володимировичем Василенком. Андрій – вірний Син Неньки-України, цвіт нашої нації, хоробрий Воїн. Йому б ще жити та жити й радіти під мирним небом України, ще мріяти, кохати, ростити дітей, піклуватись про маму, з сестрою ділитись радощами й хвилюваннями… Але проклятий москальський ворог забрав його безцінне молоде життя. Він став ще одним Героєм, який поповнив Небесне військо славних Синів і Доньок Української нації.
Андрій Василенко народився 13 травня 1995 року в селі Княжа Криниця. Майже відразу після народження разом із мамою Марією Іванівною та сестричкою Лесею переїхали до села Шабастівка, де й промайнули дитячі та юнацькі роки нашого Героя. Ще змалку мужній Захисник був підтримкою та життєдайною силою для мами та сестрички, адже його щира посмішка та ніжний, світлий погляд завжди додавали віри та наснаги, а його велике, сповнене доброзичливістю серце, могло зцілити від болю та розвіяти смуток. Андрій із Лесею були мов нерозлий вода, як і навчала їх мама з дитинства, що одне за одного, одне для одного. Тож, Леся була для нашого Героя не просто старшою сестрою, а й другою мамою, другом, порадником.
В 2001-му році Андрій пішов до першого класу Шабастівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. По закінченню 9-го класу вступив до Монастирищенського професійно-технічного училища №25, де здобув спеціальність «електрогазозварювальник та водій автотранспортних засобів». Андрій мав багато планів на життя, тож, не любов байдикувати, адже знав, щоб чогось досягнути необхідно завзято працювати, не зволікаючи та не витрачаючи час даремно. Тому, отримавши технічну освіту, відразу влаштувався на роботу у фермерське господарство «Юлія» зварювальником. Далі, у 2019 році, був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України. Із армії Андрій повернувся змужнілим і більш впевненішим в собі, але не встигли його ноги відпочити від берців, як знову довилось їх одягнути, адже розпочалась повномасштабна війна…
12 травня 2022 року, за день до свого 27-річчя, наш Герой був призваний на військову службу по мобілізації. Тож, одягнувши берці, закинувши рюкзак на плечі та міцно обійнявши маму і сестричку, Андрій пішов захищати Батьківщину. Спочатку проходив службу в одній із військових частин Уманщини та в березні 2024 року був переведений до 3-ї окремої штурмової бригади. Разом із побратимами наш Герой, будучи командиром машини, давав гарної прочуханки окупантам і на Донецькому, і на Харківському, і на Луганському напрямках. Його хоробрість, віра в Перемогу додавали сили рідним і надихали товаришів по зброї. Завжди з честю та гідністю виконував свій військовий обов’язок, ніколи не скаржився та не нарікав, вмів вислухати та підтримати. Був Людиною, яких мало…
Ще несучи службу на Уманщині, наш хоробрий Воїн зустрів дівчину Ростиславу, в яку безмежно закохався та з якою мріяв прожити все життя. Вона була його душею, повітрям, дружиною. 18 червня цього року вони планували одружитися, але, на жаль, Андрія не відпустили з військової частини. Та ще й напередодні, 15 червня, під час виконання бойового завдання, він зазнав поранення. Тож, реєстрацію шлюбу довелось перенести на невизначений термін. Проте, вони мріяли й вірили, що незабаром поберуться, будували плани на майбутнє, з нетерпінням чекали закінчення війни.
Після отриманого поранення та лікування, 29 червня наш Герой повернувся на службу, до побратимів. Але, 30 червня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Нововодяне Луганської області, звільняючи мирну українську землю від клятого окупанта, наш Воїн Андрій Василенко отримав важке поранення. Протягом двох тижнів лікарі боролися за його життя, але поранення виявилось сильнішим і 14 липня його хоробре серце зупинилось… Ще багато чого доброго, корисного для себе, родини і України міг би зробити наш Захисник... Але клята війна вирішила по-іншому...
Сьогодні, 17 липня, Андрій повернувся додому навік. Його зустрічали сотні згорьованих краян, рясно встеляючи дорогу Воїна запашними квітами. Рідні, побратими, друзі, знайомі, військовослужбовці та волонтери, священнослужителі, представники влади та мешканці громади прийшли віддати останню шану мужньому Захиснику.
Поховали старшого солдата Андрія Василенка з усіма військовими почестями під звуки трикратного військового салюту на Летичівському кладовищі. Військові вручили рідним Державний Прапор, як символ України, якій вірно служив Андрій.
Всією громадою розділяємо горе рідних і той невимовний біль, який неможливо витримати… На колінах дякуємо Андрію за те, що ми, тут, бо він разом з побратимами зупиняли те безмежне російське зло. Немає прощення окупантам за те горе, яке вони несуть українським сім’ям.
Вічна пам’ять і слава Герою Андрію Василенку!
Герої не вмирають!
