Монастирищина простилася з Героєм Андрієм Сиваком
Гіркий смуток, нестерпний біль, люта ненависть і непереборне бажання стерти з лиця землі ту, огидну сусідню недодержаву разом з її недонародом. Невже зло могло бути настільки злим і мати ще й людську подобу? Невже руські псевдолюди могли мати настільки потворні душі та прогнивші серця, щоб накоїти стільки лиха, знищити стільки українського «цвіту»?… На ці питання відповідь, напевно, ми не знайдемо ніколи, але й ніколи не забудемо та не пробачимо все те горе і весь той біль, що вони заподіяли та продовжують завдавати нам. Адже кожен загиблий Герой, Титан, незламний Воїн – це батько, син, чоловік, брат, товариш – Людина із плоті та крові, серцебиття та голос якої залишилось у тихім шелесті трав, а запах – у кожнім подиху вітру і той, особливий погляд – у кожному незнайомцю…
російська нечисть не вгамується ніяк, вона вчергове нанесла нестерпний удар Монастирищині – забрала її хороброго Сина Андрія Федоровича Сивака.
Андрій Сивак був одним з тих, хто став на захист країни у важкі часи, показуючи справжню відвагу та патріотизм, боронив нашу святу землю з 2014 року, стояв скалою з 2022 року перед огидним ворогом, завжди проявляв мужність і оптимізм. Довго танцював зі смертю, вбиваючи болотяних чортів....
Андрій народився 19 березня 1981 року у селі Велика Білозерка Запорізької області у родині Федора та Галини Сиваків. Мав старшу сестричку Євгенію. Згодом сім’я переїхала у Монастирищину, в село Лукашівку. Мама працювала дояркою, а тато – механізатором. Батьки прагнули виховати своїх дітей гідними Людьми, навчали як по правді, совісті жити, плекали любов до рідної землі. На жаль, вони померли у досить молодому віці, але встигли виростити своїх чад і залишити їм найбільшу спадщину – серця, наповнені добротою та любов’ю. Все найкраще від мами з татом увібрав Андрій, ще з дитинства він прагнув допомогти та підтримати кожного, кому потрібна була допомога, а ще був просто гарним, дружелюбним, привітним хлопчиною, якого неможливо було не любити.
У рідній вже Лукашівці пройшли його дитячі та шкільні роки. Закінчивши Лукашівську школу у 1998 році, вступив до Монастирищенського професійно-технічного училища №25 (нині ДНЗ «Монастирищенський професійний ліцей), де здобув професію зварювальника та водія автотранспортних засобів. Далі, в 2002 році, був призваний на строкову військову службу в Збройні Сили України. Повернувшись із армії, вступив у школу міліції, а по її закінченні влаштувався на роботу в патрульну службу міста Києва. Згодом кардинально змінив професію і став працювати на станції технічного обслуговування, будівельних об’єктах міст Києва та Білої Церкви.
Андрій був дуже гарною Людиною, надійним плечем для сестрички, родини. Чесний, доброзичливий, товариський, співчутливий, ввічливий, справедливий, не терпів зневаги та брехні. Завжди по совісті жив, намагався підтримати та допомогти кожному, хто звертався. Тож, коли російські загарбницькі війська своїми брудними чобітьми вторглися на схід Батьківщини та почали там безчинствувати, Андрій Сивак не стерпів, він зібрав свій рюкзак і пішов проганяти ворога з рідної землі. Так, з 14 вересня 2014 року по 28 липня 2015 року наш мужній Воїн брав участь в антитерористичній операції на території Донецької області. Спочатку пройшов військову підготовку у Яворові Львівської області, а далі був направлений у славнозвісну 51-шу Володимир-Волинську бригаду. Пройшов Донецьку область і населені пункти Старобільськ, Новоайдар, Щастя Луганської області.
Повернувшись із війни, продовжив жити, будувати плани на майбутнє. Андрій наполегливо працював, щоб реалізувати все задумане. Але того проклятого ранку, 24 лютого 2022 року, йому довелось відкласти все на потім…
На наступний ранок, 25 лютого, наш Герой, без зайвих зволікань, маючи за плечима бойовий досвід, подався до Монастирищенського територіального центру комплектування та соціальної підтримки і вступив до лав ЗСУ, щоб відплатити проклятому ворогу за побратимів, з якими пліч-о-пліч боровся ще в 2014, щоб раз і назавжди прогнати окупанта-мародера з рідної землі. Тож, разом із такими ж звитяжними хлопцями та дівчатами Андрій Сивак понад два роки нищив російську нечесть. Навідник 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (військової частини А2167) вірно служив своїй країні, захищаючи її від агресора та виконуючи свій обов’язок перед народом.
За віддану службу неодноразово нагороджувався державними нагородами, почесними грамотами військової частини. Зокрема, відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016), нагрудним знаком Генерального штабу ЗСУ «Учасник АТО», «Грамота за старанність, бездоганне виконання військового обов’язку, тверду патріотичну позицію» командира військової частини А 0409 (2018), медаллю «За хоробрість у бою» (2022), нагрудним знаком «Україна або смерть» (2024).
На жаль, йому так і не судилось реалізувати свої плани, не судилось зустріти тої єдиної та створити сім’ю, не судилось взяти на руки власну дитину, не вдалось нажитись.
20 серпня 2024 року молодший сержант Андрій Сивак в результаті здійснення противником мінометного обстрілу з артилерії по позиціях підрозділу поблизу населеного пункту Вугледар Волноваського району Донецької області героїчно загинув.
Сьогодні, 29 серпня, наш мужній Воїн навіки повернувся із війни, «на щиті». Попрощатися із Героєм прийшли рідні, друзі, знайомі, військовослужбовці, представники влади від Монастирищини, Тетіївщини та мешканці Лукашівки, Хмелівки. Поховали нескореного Захисника з усіма військовими почестями у селі Хмелівка Білоцерківського району Київської області.
Висловлюємо щирі співчуття сестрі Євгенії та всім рідним і близьким Героя.
В серцях кожного з нас Андрій назавжди залишиться таким же світлим і життєрадісним. Ми в одвічному боргу перед Андрієм Сиваком. Він віддав своє життя за нас, за країну, аби ми жили під мирним небом.
Спочивай з миром, Герою.
Спасибі тобі за мужність, за Україну, за новий день!
Герої не вмирають!
