Монастирищина пам’ятає. Роковини загибелі Героя Володимира Микульського
Сьогодні, 22 листопада, минає два роки від дня загибелі вірного Сина України, хороброго Героя Монастирищини ВОЛОДИМИРА ОЛЕКСАНДРОВИЧА МИКУЛЬСЬКОГО.
Володимир Микульський був добрим, працьовитим, життєрадісним чоловіком зі сталевим характером. Можливо, він проявився вперше ще в дитинстві чи в зрілому віці, коли чоловік, створивши сім’ю, хотів жити, працювати та ростити дітей на рідній землі. Чи тоді, коли вступив до лав ЗСУ, щоб захистити Україну від ворога…
Народився Володимир 1 січня 1969 року в Цибулеві в родині простих і добрих людей: Катерини Миколаївни та Олександра Петровича Микульських. У рідному селі пройшли його дитячі та юнацькі роки. По закінченню школи наш Герой навчався у Бердичівському машинобудівному технікумі, де здобув спеціальність технолога холодильних установок. Потім була строкова військова служба. Повернувшись із армії, через певний час, одружився. Разом із дружиною Оксаною виростили та виховали двоє дітей: донечку Олександру та сина Богдана. Працював Володимир на ВАТ «Цибулівсільмаш», на плодоовочевому заводі. Згодом реалізував свою давню мрію: розпочав власну справу − зайнявся садівництвом.
Наш Герой разом з коханою дружиною власноруч виростили гарний, доглянутий сад плодових дерев і кущів. Вони старанно, вкладаючи всю душу та працю, плекали кожен паросток і, немов діточок, ростили деревця. Тож, нині чи не в кожному саду, подвір’ї нашої громади та за її межами живе частинка душі Героя, яка навесні буйно цвіте рожевим, білим цвітом, а влітку та восени обдаровує людей щедрими плодами.
Незадовго до початку війни Володимир Микульський змінив покрівлю на будинку, прибудинкових спорудах, облагородив подвір’я, зробив внутрішній ремонт будинку і збудував омріяний камін, біля якого так хотів відпочивати разом із родиною довгими зимовими вечорами, але, на жаль, не судилось. Як і не довелось побачити одруження доньки, народження онуків… Наш хоробрий Захисник мріяв, як гулятиме з онучатами по власному саду, як навчатиме та прививатиме любов до садівництва, до землі та праці, як вони продовжать справу його життя. Та коли розпочалась велика війна, Володимир разом із сином Богданом пішов у саме пекло… Він був в числі тих, хто в перші дні повномасштабного вторгнення добровільно пішов захищати рідну Україну від російських нелюдів. 25 лютого 2022 року, взявши найнеобхідніше, наш Герой прибув до територіального центру комплектування, щоб боротися за волю і свободу нашої держави. Він щиро вірив у те, що Перемога вже скоро прийде на Українську землю. Воював Володимир Микульський у 2-му розвідувальному відділенні розвідувального взводу військової частини А4074 розвідником. Він був Людиною слова, честі, гідності.
22 листопада 2022 року, перебуваючи при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Водяне Донецької області, позицію, на якій перебував Володимир із бойовими товаришами, атакували ворожі дрони. Наш Герой, не замислюючись, прикрив собою земляка-побратима від розірваної біля них гранати. Він врятував побратима ціною власного життя.
Поховали старшого солдата Володимира Микульського з усіма належними Воїну почестями 27 листопада 2022 року у рідному Цибулеві.
29 серпня 2023 року у місті Монастирище відкрито Алею Слави Героїв, де поряд із усіма загиблими Воїнами – мешканцями громади увіковічено Володимира. А 14 серпня 2024 року у селищі Цибулів на Алеї Слави загиблим Захисникам-односельчанам було відкрито меморіальну дошку Володимиру Микульському.
Сьогодні вшануймо нашого Героя молитвою, квітами, принесеними до Алеї Слави, меморіальної дошки та місця його вічного спочинку.
Нехай навічно закарбується у пам'яті нащадків ім'я Володимира Олександровича Микульського та всіх Захисників, які загинули за майбутнє, за мирне небо над Україною. Адже допоки ми живі – житиме пам'ять про Героїв усіх поколінь. Житиме вічно, житиме в наших серцях, бо Герої не вмирають. Вічна та світла пам’ять Герою Володимиру Микульському!
