Монастирищина пам’ятає. Роковини загибелі Героя Миколи Мандзюка
Сьогодні, 21 січня, минають перші роковини із дня загибелі хороброго Воїна Миколи Федоровича Мандзюка, який близько двох років відчайдушно захищав кожен клаптик української землі, кожного українця. Микола Мандзюк пройшов безліч стежок цієї кривавої війни зі страшними пейзажами смерті і небезпек – не нарікаючи, не скаржачись, не шкодуючи. Син, Брат, Товариш – Герой, за покликом серця обрав шлях Воїна і до останнього подиху залишився нескореним і незламним.
Народився Микола 21 травня 1990 року в селі Новосілка у родині Алли та Федора Мандзюків. Мав старшого брата Олександра, з якими ще з дитинства були, мов нерозлийвода, завжди все робили разом, а потім разом і відповідали, якщо, бува, нашкодять. А згодом доля подарувала нашому Герою ще одного братика Євгена, який як і Олександр, став його невід’ємною частинкою. Батьки виховували синів достойними людьми: справедливими, чесними, совісними, добропорядними.
Таким і зростав наш Захисник. Ще з дитинства завжди всім намагався допомогти, навіть на шкоду собі. Ніколи не вмів терпіти несправедливості по відношенню до інших і не міг споглядати, як когось ображають. Мав велике, наповнене любов’ю та добром, серце.
У 1997 році наш Герой пішов до 1-го класу Монастирищенської школи №5 (нині Ліцей «Успіх»). Шкільні роки подарували Миколі любов до спорту, а ще розкрили талант до написання віршів. І з того часу спорт, вірші та музика стали частиною його життя. Після 9-го класу перейшов навчатися до Монастирищенського спортивного ліцею. По його закінченню вступив до Професійно-технічного училища №25 (нині – Монастирищенський професійний ліцей), де у 2009 році здобув дві професії: електрогазозварника 4-го розряду та водія автотранспортних засобів категорії «В» і «С».
Далі його запросили на роботу в ТОВ «Енергетик». Адже, ще навчаючись у ПТУ №25, Микола проходив практику на заводі і тоді керівництво, високо оцінили його вміння та вирішили не втрачати такого талановитого працівника. Наш Герой, дійсно, був віртуозом, майстром своєї справи. Він міг те, що досвідченим зварювальникам не завжди вдавалося. А головне, все робив швидко, якісно та совісно. Земляки часто до нього звертались за допомогою, а він ніколи нікому не відмовляв. Пропрацювавши певний час в «Енергетику», влаштувався на роботу на одне із столичних підприємств, яке орієнтувалося на інженерній інфраструктурі, тобто будівництві мостів, метро та інше, де продовжив працювати по спеціальності, займаючись зварювальними роботами.
Згодом, разом із старшим братом, поїхав працювати за кордон, періодично приїжджаючи додому. Він дуже хотів реалізувати свою дитячу мрію про власний автомобіль. І, завдячуючи своїй працьовитості, наполегливості – мрія здійснилась. Але Микола так і не встиг вдосталь накататися на своєму новенькому авто. Як і не встиг відкрити власну справу, створити сім’ю, прожити своє життя.
Коли розпочалась війна, Микола з Олександром якраз були вдома та готувались до чергової поїздки за кордон, але в одну мить все змінилось. Ненька-Україна покликала свого хороброго Сина Олександра, і той зібрав найнеобхідніше, пішов захищати Батьківщину. Микола ж не зумів залишити брата, адже вони завжди все робили разом, і подався до територіального центру комплектування. Протягом 4-х днів наполегливо вмовляв його мобілізувати, хоча зовсім не мав військового досвіду. І 4 березня 2022 року Микола Мандзюк приєднався до лав Збройних Сил України. Спочатку було військове навчання, а далі – фронт. Близько року вони разом із братом були в одному батальйоні, а далі Миколу перевели до іншої бригади.
Перший свій бій, бойове хрещення в титани ЗСУ наш Герой зустрів на Бахмутському напрямку, але відчуття, що брат поряд відкидало страх і додавало йому впевненості. Микола Мандзюк пройшов найгарячіші та найзапекліші бої на Луганському та Донецькому напрямках. Він був одним із тих хоробрих Лицарів українського війська, які звільняли Харківщину від російських окупантів. Був надійним плечем для побратимів, незважаючи на обставини, підтримував, поспішав на допомогу, а інколи й сам визивався на бойове чергування замість товариша. Він був таким – добряком, здатним віддати останнє. Дуже любив тварин, у пеклі війни вони були променем світла. А ще вірші. Про все, що боліло, про що шепотіла його чиста душа, він писав. Намагався кожного ранку зателефонувати або написати рідним, щоб ті не хвилювалися. А в кожній розмові з ними, особливо з мамою, завжди любив говорити: «Обійняв. Підійняв. Поцілував. Поставив».
Останній бій наш Герой, номер обслуги (стрілець-помічник гранатометника) механізованого батальйону 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, зустрів на Авдіївському напрямку. Це був один із найскладніших його боїв. Але Микола Мандзюк не втрачав віри. Віри в Перемогу і в повернення до рідного дому.
21 січня 2024 року під час виконання службових обов’язків, внаслідок ракетного удару противника в районі населеного пункту Мирноград Покровського району Донецької області наш нескорений Герой загинув.
Поховали солдата Миколу Мандзюка з усіма військовими почестями 27 січня 2024 року на центральному кладовищі міста Монастирища.
Згодом у місті Монастирище на Алеї Слави Героїв поряд із усіма загиблими земляками-Захисниками увіковічено ім’я Миколи.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя. Війна забрала частину вашої душі, залишивши по собі нестерпну біль, яка ніколи не стихне… Ми всі перед вами в неоплатному боргу, кожен монастирищанин, кожен українець. Нехай милосердний Господь дарує вам силу, мужність і благословення у цей скорботний час.
У роковини смерті схиляємо голови перед світлою пам`яттю Героя…
Микола назавжди залишиться в наших серцях, в наших душах, в наших спогадах як відданий Захисник і чудова Людина. Він був справжнім Патріотом, небайдужим до долі своєї країни та майбутнього своїх рідних.
Вічна і світла пам’ять Миколі Мандзюку, справжньому Воїну, який жив і помер, захищаючи Україну.
