Монастирищина пам’ятає. Роковини смерті Героя Анатолія Журавицького
Героями не народжуються, ними стають, звершуючи великі вчинки заради Батьківщини. Герої не гордяться і не возвеличуються, не носять золоті обладунки. Вони лише плекають у собі віру, надію, любов і в будь-яку мить готові пожертвувати всім, навіть власним життям, заради інших. Та після смерті – Герої не вмирають, їх слава і вдячна пам'ять про них живе разом із свободою врятованих, серед народу навіки віків! Так і наш відважний Воїн Анатолій Сергійович Журавицький – назавжди серед нас, назавжди з нами. Адже пожертвував собою, своїми молодими літами, щоб жили ми, щоб жила вільна, суверенна Україна.
Анатолій народився 16 березня 1995 року в багатодітній сім’ї Сергія та Світлани Журавицьких у селі Шабастівка. Мав дві сестрички – Ольгу і Олену та брата Олега. У рідному селі пройшло його дитинство й пролетіла непомітно юність. З ранніх літ був наполегливим, доброзичливим, дружелюбним, щирим хлопчиною, готовим в будь-яку мить прийти на допомогу. Завжди з радістю приймав участь у сільських і районних спортивних змаганнях і неодноразово його команда займала призові місця. Любив футбол, мав багато друзів і світлі плани на життя. Навчався у місцевій школі. По її закінченню, в 2011 році, вступив до Монастирищенського професійного ліцею.
Здобувши робітничу професію електрогазозварювальника та відслуживши строкову військову службу, 27 травня 2015 року Анатолій підписав контракт із Збройними Силами України. Так, 20-річний хлопчина за покликом серця пішов боронити Батьківщину від російської чуми. Близько чотирьох років у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону виконував бойові завдання у зоні антитерористичної операції, зокрема, у бойових операціях із забезпечення територіальної цілісності України, не даючи ворогам можливості пройти в перед.
По закінченню контракту, у березні 2019 року, повернувся до рідної Шабастівки. Його спустошена війною душа потребувала відпочинку, відновлення. Щоб забутись, брався за будь-яку роботу. Згодом познайомився з коханою Людмилою, яка, мов теплий весняний промінь сонця, ввійшла в його життя й поселилася у серці. Молода пара розпочала свій спільний шлях: переїхали до столиці, будували плани на майбутнє, працювали, поступово реалізовували задумане. Через деякий час, у червні 2021 року, у них народилась красунечка донечка – Соломійка, яка стало цілющим бальзамом для нашого Героя. Його найбільшою радістю, гордістю та натхненням. Її дивовижна схожість з татком – милувала, а ніжні обійми виліковували душевні рани, завдані війною. Але лютий 2022 року все змінив…
В перші дні повномасштабної війни, в цілях безпеки, Людмила з донької виїхали до Німеччини, Анатолій залишився захищати рідну землю. У квітні 2022 року наш Герой приєднався до Хоробрих і разом із побратимами 4-го механізованого батальйону окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького на Слов’янському напрямку протистояли ординцям. Бої були важкими та бажання звільнити Батьківщину від російської нечисті було сильнішим. Кожного разу, йдучи в бій, вірив, що повернеться. Понад усе вірив, що Україна Переможе. Навіть коли було важко, коли, здавалось, сил уже немає, він продовжував вірити. І ця віра була його ліками, надією возз’єднатись із родиною, обійняти донечку. 21 січня 2023 року під час чергового запеклого бою поблизу населеного пункту Роздолівка Донецької області старший стрілець-оператор Анатолій Журавицький отримав важке поранення. Тоді його врятували: забрали з поля бою, надали першу домедичну допомогу. Далі було тривале лікування у різних медичних закладах, реабілітація…
Проте отримані травми, виснаження не пройшли безслідно. Ввечері 24 травня 2024 року у нашого Героя раптово погіршився стан. Карета швидкої допомоги оперативно доправила Анатолія до медичного закладу. Але, попри намагання лікарів, молоде, змучене війною серце Воїна, зупинилось…
Поховали солдата Анатолія Журавицького у родинному колі у рідній Шабастівці… Згодом на Алеї Слави Героїв Монастирищини, поряд із усіма загиблими Воїнами мешканцями громади, увіковічено ім’я Анатолія.
Анатолію Журавицькому назавжди залишилось 29. Він був звичайним молодим чоловіком, але ціною власного щастя, здоров’я, життя, виборов нам можливість радіти своїми дітьми, обіймати їх і жити у своїй країні. Він не народився Героєм, не носив золотих обладунків. Але став Героєм за життя і за військові заслуги був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України – «Золотий хрест». Анатолій віддав усе за Батьківщину, залишивши по собі – пам’ять, любов і донечку, яка зростатиме, знаючи, що її тато – Герой. Знатимуть про хоробрість нашого земляка і наші діти та нащадки. Знатимуть і цінуватимуть свободу, оплачену життями Відважних.
Сьогодні, у перші роковини смерті Героя, згадуємо Воїна Анатолія молитвою, думками, словами, свіжозірваними квітами, принесеними до меморіальної дошки, Алеї Слави Героїв і місця його вічного спочинку.
Вічна слава Герою-земляку!
Герої не вмирають!
