Монастирищина пам’ятає. Роковини загибелі Героя Олександра Грицаюка
Серце кожного мешканця Монастирищини нестерпно щемить від болю непоправної втрати, вшановуючи пам’ять наших Воїнів-земляків, які полягли у боях, захищаючи Україну від ненависного ворога.
Сьогодні, 1 вересня, минають 6-ті роковини смерті нашого Янгола-Оборонця Олександра Володимировича Грицаюка. Він уособлював у собі найкращі людські риси: люблячий тато і чоловік, турботливий син і брат, надійний друг і відповідальний колега та вірний Син своєї землі. Він був одним із тих сміливців, мужніх рішучих чоловіків, які стали силою України, її захистом і бронею. Він бачив зло. Він був у пеклі. Та ніс у серці добро і вірив у рай на своїй Богом даній землі.
Народився Олександр 7 листопада 1971 року у селі Сарни, де промайнули його дитячі та юнацькі роки. Був старшим сином і братом. Був опорою для батьків, молодших двох сестричок і брата. Його поважали вчителі та однолітки за добросовісність, чесність, справедливість, розсудливість і порядність. Любив риболовлю та мріяв стати військовим. Навчався у Черкаському клубі юних моряків. 1989-го року здобув фах електромеханіка, а також машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. Після проходження строкової служби в танкових військах, протягом 1991-2003-х років, працював у колгоспі «Перемога» села Сарни. В 2003 році переїхав до міста Христинівка, де працював електриком у виробничому підрозділі «Локомотивне депо Христинівка».
Разом із дружиною Майєю ростили й виховували дітей. Жили у любові та злагоді. Працювали, будували плани, мріяли… Аж допоки в 2014 році не розпочалась війна…
З того дня його думки були про військо. Постійно говорив, що хоче приєднатися до АТО, що хоче служити, що мусить захищати Батьківщину. Але рідні намагались постійно його відмовляти: четверо дітей, троє із них ще неповнолітні. Та Олександр стояв на своєму. І одного дня, нікому не сказавши, пішов підписав контракт із ЗСУ. Лише пізніше, після підписання, він повідомив родині про своє рішення.
31 жовтня 2017 року наш Герой вступив на військову службу за контрактом і отримав звання: сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону зв’язку 24-ї бригади.
Два роки військової служби, багато нагород, важкі бої, втома, нетлінна віра в Перемогу та зустріч із рідними. Його поважали командири та довіряли побратими. Його в молитвах чекала вдома родина…
25 серпня 2019 року в передобідню пору наш Герой зазнав вкрай важких мінно-вибухових поранень під час обстрілу в районі міста Мар'їнка Донецької області. Декілька днів лікарі Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова боролися за його життя, але 1 вересня 2019 року серце Героя перестало битися.
Прощання з Героєм відбулося у Христинвіці та Монастирищі. Поховали Захисника з усіма належними Воїну почестями 3 вересня 2019 року у рідних Сарнах.
5 листопада того ж року Олександра Гицаюка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 23 серпня 2020 року на території виробничого підрозділу служби локомотивного господарства «Локомотивне депо Христинівка», на його честь, було встановлено меморіальну дошку. 29 серпня 2023 року у місті Монастирище відкрито Алею Слави Героїв, де поряд із усіма загиблими земляками-Захисниками, увіковічено Олександра, а у 2024 році видано третій випуск книги «Альманах пам’яті Героїв Монастирищини», де зібрані різноманітні фото та відеоматеріали, історії, спогади про нашого Захисника. 26 серпня 2025 року Олександру Грицаюку посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Монастирищенської міської територіальної громади».
Сьогодні, у роковини смерті, згадуємо нашого Героя молитвою, думками, словами, свіжозірваними квітами, принесеними до Алеї Героїв і місця його вічного спочинку. Дивлячись у небо, завжди відчуваємо його підтримку, посмішку, тепло.
Схилімо голови! Світлий спомин про нашого земляка, мужнього Оборонця української землі, відважного Воїна назавжди залишиться у наших серцях.
Вічна пам’ять та Царство Небесне тобі, Герою! Спи спокійно, український Воїне…
