Монастирищина пам’ятає. Роковини загибелі Героя Миколи Лупиноса
Рік тому наша громада втратила свого хороброго Сина – Миколу Анатолійовича Лупиноса. Він був одним із найкращих – Героєм нової доби. У його венах разом із кров’ю, циркулювались відвага та справедливість, у серці гуркотіла безмежна любов до Батьківщини, і кожен вчинок ніс свободу незалежній Неньці-Україні. Народжений в родині дисидента, визначного політика, засновника УНА-УНСО, борця за незалежність, поета Анатолія Лупиноса. Вихований на розповідях великих українців про боротьбу за світле майбутнє вільної країни. Жив по законах честі та гідності. Не прикривався величчю легендарного батька, а сам вибудовував себе. Ніколи не корився невдачам, не схиляв голови, не скаржився на втому, біль. Вперто вірив у Перемогу, не шкодуючи себе, виборював її і загинув, залишивши всім нам свій заповіт – здобути волю.
Микола народився 19 грудня 1991 року в селі Сатанівка в родині Ольги Герасик та Анатолія Лупиноса. Зростав у великій сім’ї, у нього було два брати – Анатолій та Іван і три сестри – Наталія, Світлана, Анна. З дитинства батьки прививали нашому Герою любов до рідної землі. Батькові настанови закарбовувались у його пам’яті, як заповіді зі Святого Письма. Завжди із захопленням слухав розмови татових друзів-унсовців і свято вірив, що те, за що вони борються, обов’язково стане реальністю. На жаль, його тато рано пішов із життя, не набувшись із сім’єю. Миколі було лише вісім років. Зовсім мале хлопча. Але мамина та братерсько-сестринська любов, підтримки батькових друзів дали йому наснаги рухатися, розвиватися, рости, досягати більшого. Тож, навчаючись ще у школі, проявляв кмітливість, допитливість, активність. Йому все було цікаво, все хотів пізнати.
Закінчивши 9 класів Сатанівської школи, вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, де здобув повну загальну середню освіту та військовий вишкіл. Далі вступив до Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини на факультет фізики, математики та інформатики, який закінчив у статусі магістра та здобув спеціальність вчителя математики та інформатики. Навчаючись в університеті, працював журналістом, займався громадською діяльністю, разом із братом Іваном брали активну участь у житті Української народної самооборони (УНСО) – постійні збори, вишколи. Хоча хлопці фактично і виросли в цій організації, під наглядом старших побратимів.
Коли Микола був на останньому курсі факультету, розпочалась Революція Гідності, а згодом і війна 2014 року. Наш Герой не зумів бути осторонь – волонтерив, робив все від себе можливе, щоб допомогти своїй країні. Після закінчення університету, разом зі старшим братом Іваном, у 2015 році поїхали до навчального центру у Вінницьку область, де саме створювалося добровольче формування УНСО, там він і склав присягу УНА-УНСО. Згодом Іван вирушив на схід, а Микола ще на деякий час залишився викладати військово-медичну підготовку, а потім пішов вслід за братом, підписавши у 2016 році контракт зі Збройними Силами України.
Протягом трьох виснажливих років наш Герой відстоював східні кордони Батьківщини, проганяючи ворога з Луганщини та Донеччини. Був командиром відділення мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-го окремого розвідувального батальйону ім. Євгена Коновальця.
У червні 2019 року Микола одружився на коханій Олесі і разом вони розпочали будувати своє сімейне гніздечко у Ладижині. Згодом, наш Герой ще на пів року поїхав на фронт і по закінченню контракту повернувся до мирного життя. Влаштувався на роботу в Тростянецький територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, що на Вінниччині, та з нетерпінням чекав на появу доні. У 2020 році у них з дружиною народилась красунечка донечка, яку люблячі батьки назвали Марія-Анна.
Наш Герой понад усе любив своїх дівчаток, а вони – його. Він, як і його тато, ще з пелюшок розповідав своїй донечці про героїв, відважних воїнів, що їх оберігають, і про поганців. Мріяв всього себе присвятити сім’ї, бути з ними завжди поряд, оберігати їх, бачити кожен крок, злет своєї доні. Але в його щасливу історію увірвався злий «лютий 2022-го». Того четвергового ранку він знав, що це його остання війна і вірив, що вийде з неї з Перемогою, що ворог назавжди впаде, а тато з Небес усміхнеться, адже вікова боротьба з російською навалою нарешті скінчиться.
У 2022 році Микола Лупинос подався на фронт. Служив у 2-й мінометній батареї 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат» 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді мінометником. Добре знав свою справу. Командири його поважали, брати по зброї – довіряли. Він був своїм серед своїх. Завжди за побратимів, підтримував, наставляв і вірно служив своїй країні, захищаючи її від агресора та виконуючи свій обов’язок перед народом.
За віддану службу неодноразово нагороджувався почесними відзнаками. Зокрема, медаллю «Учасник військового параду 2008», нагрудним знаком Київського військового ліцею імені Івана Богуна «КВЛ 2009», відзнакою Начальника Генерального Штабу Збройних сил України «Учасник АТО», медаллю Сухопутних військ України «За особливу службу» (грудень 2017 року), відзнакою 131-го окремого розвідувального батальйону «Хрест розвідника» (вересень 2017 року), медаллю Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України» (травень 2018 року), нагрудним знаком від української громадської організації УНСО «За участь у бойових діях УНСО» ІІ ступеня (червень 2019 року), медаллю батальйону «Сармат» «За мужність і вірність» (серпень 2023 року).
У 2023 році отримав важке поранення, але тоді йому вдалось швидко стати на ноги і повернутися до побратимів. Хоча це не єдине його поранення. За час війни їх було декілька та він вперто, після одужання, мчав на фронт відстоювати свою країну.
4 вересня 2024 року в Дніпровському госпіталі внаслідок численних важких поранень, отриманих увечері 24 серпня в запеклому бою поблизу населеного пункту Часів Яр Донецької області, головний сержант Микола Лупинос помер. Лікарі госпіталю довго боролися за його життя, але поранення були надважкими і серце Героя зупинилось.
Поховали нескореного Воїна з усіма належними військовими почестями 8 вересня 2024 року на Алеї Героїв у місті Ладижин.
18 жовтня 2024 року у селі Сатанівка відкрито меморіальну дошку Герою. Згодом ім’я мужнього Воїна увіковічено на Алеї Слави Героїв Монастирищини та Стіні Пам’яті у місті Ладижині. Також, нашого хороброго земляка вшановано поряд із студентами та випускниками Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини у «Місці шани і вдячності» та книзі пам’яті УДПУ. 20 травня 2025 року, відповідно до Указу Президента України №310/2025, головного сержанта Миколу Лупиноса посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 26 серпня цього року присвоєно звання «Почесний громадянин Монастирищенської міської територіальної громади» посмертно. А через декілька днів, 29 серпня, у Ладижині, презентовано книгу-життєопису Миколи Лупиноса «Душа говорить римою», видану дружиною Героя – Олесею.
Сьогодні, у річницю смерті Захисника, згадуємо нашого Героя молитвою, думками, словами, свіжозірваними квітами, принесеними до Алеї Слави, меморіальних дошок і місця його вічного спочинку.
Низький уклін і безмежна вдячність нашому Герою Миколі Лупиносу!
Ти назавжди в наших серцях і нашій пам’яті! І буде так, як ти заповідав – ми здобудемо волю для наших дітей.
Вічна та світла пам’ять і слава тобі, наш Герою!
Герої не вмирають!
