Монастирищина простилася із Захисником Валерієм Білоцерківцем
Ми вже не радіємо весні, бо вона приносить біль. Не тішать й перші теплі дні і спів птахів – вони затьмарені голосінням рідних і тишею скорботи. Війна не лише на передовій – вона в кожній громаді, у кожній родині, що молиться й чекає.
Знову весна, що мала стати часом надії, стала для нас часом невимовного болю. Клята росія...
Сьогодні Монастирищина оплакує свого Сина, Захисника України, 53-річного Валерія Петровича Білоцерківця, який до останнього подиху залишився вірним військовій присязі та українському народу.
Народився Валерій 24 грудня 1972 року у місті Монастирищі в родині Петра Денисовича та Ніни Володимирівни Білоцерківців. Мав старшого брата Юрія. Навчався в Монастирищенській школі №1 (нині – ліцей «Ерудит»), школі-інтернат (нині – Монастирищенська філія ліцею «Успіх»). Після закінчення школи вступив у Дніпродзержинський енергетичний технікум (нині – Кам`янський енергетичний фаховий коледж), де здобув спеціальність електромонтажника. Валерій з дитинства захоплювався технікою. Тож, навчання в коледжі ще більш загострило його запал до техніки й допомогло розкрити талант розуміти її та знаходити рішення там, де інші розгублювалися.
Після технікуму була строкова військова служба у військово-морських силах, яку наш Захисник проходив на території Автономної Республіки Крим. Сонце, море, військовий вишкіл і чисте повітря Незалежної України, що так солодко розносилося над півостровом, наповнило його молоде серце відчуттям сили й свободи, які Валерій проніс крізь усе своє життя.
Повернувшись із армії, Валерій влаштувався на роботу, створив сім’ю, разом із дружиною ростили й виховували єдину доньку Юлію. Життя набирало нових обертів – суворі 90-ті, сім’я, відповідальність, буденні клопоти. Та поруч були кохані люди й улюблена справа, які стишували швидкоплинність життя, закарбовуючи його в незабутні миті.
Працював Валерій по спеціальності на машинобудівному заводі «ТЕКОМ». Далі – на ПАТ «Монфарм», ТОВ «ПРЕМІУМ ПАК УКРАЇНА», ТОВ «Євротек». Потім виїхав за кордон, де багато років пропрацював на рибогосподарському підприємстві. Це була важка й виснажлива робота, яка залишила свій відбиток на здоров’ї та особистому житті Захисника.
Валерій весь свій вік працював, здається, не мав і дня відпочинку. Завжди намагався жити совісно, чинити правильно, бути добрим, чесним, справедливим. Допомагати іншим, бути корисним. Намагався свій шлях не пройти даремно, прагнув залишити гарний слід і добре слово по собі.
У листопаді 2025 року Валерій Білоцерківець вступив до лав Збройних Сил України. Після військової підготовки Валерій у статусі сапера розмінування був направлений у 711-ту окрему бригаду охорони Державної спеціальної служби транспорту України (військової частини Т0950). 20 лютого 2026 року у нашого Захисника було госпіталізовано через погіршення стану здоров’я. Протягом понад двох тижнів лікарі боролися за життя Валерія. Але, на жаль, 8 березня солдат Валерій Білоцерківець помер. Його серце навіки зупинилось, та добре слово про Захисника житиме вічно.
Сьогодні, 19 березня, по встеленій квітами дорозі наш Валерій востаннє прийшов до рідного краю. Земляки «живим коридором», зі стягами в руках, навколішки, супроводжували Воїна вздовж усього його шляху.
Попрощатися із солдатом Валерієм Білоцерківцем прийшли рідні, побратими, керівництво громади, священнослужителі, друзі, знайомі, небайдужі мешканці громади.
Поховали військовослужбовця з усіма належними почестями на міському кладовищі.
Війна триває. І поки наші Воїни тримають небо і землю над Україною, ми повинні берегти пам’ять про тих, хто віддав за неї найдорожче – життя.
Пам’ятати, підтримувати родини загиблих, жити чесно, по совісті, із вдячністю за кожен день під мирним небом, який нам виборюють українські Захисники.
Світла пам’ять і вічна шана Валерію Білоцерківцю! Нехай Господь прийме його душу у Світлих Своїх Оселях!
Щирі і сердечні співчуття рідним і близьким Захисника. Сили та мужності вам у цей скорботний час.
