Монастирищина простилася з Героєм Володимиром Іщуком
Понад сотня мешканців нашої квітучої громади, її цвіт, душа, найкращі з найкращих, справжні, щирі, закохані в життя, ті, хто вміли та мали б надихати нове покоління вільних українців, передавати їм свої знання, досвід – стали нашими сонячними променями, Янголами Небесного Війська. Вони були різними, різними були й їх захоплення, професії, звички та об’єднувало їх єдине – прагнення захистити свою родину, державу від загарбників. Але клятий ворог забрав їх безцінні життя, залишивши нам руїни, біль і нетлінні спогади.
Одним із них був і назавжди залишиться наш Хоробрий, Сміливий, Нескорений земляк Володимир Олексійович Іщук. Володимир віддав Батьківщині спочатку своє здоров’я, а згодом і життя. Він ніколи не шукав слави чи нагород, просто любив свою країну та служив їй як і належить – з честю, до останнього подиху з честю…
Володимир Іщук навіки наш Герой.
Народився Володимир 5 березня 1971 року в селі Аврамівка у родині Надії та Олексія Іщуків. Мав старшого брата Михайла. Навчався у Новоміській школі (нині – Монастирищенський ліцей №2). Після її закінчення вступив на строкову військову службу. Служив на атомному підводному човні мотористом-маневристом лівого борту. Служба не була легкою, але вона закохала нашого Захисника в себе і він твердо вирішив поєднати своє життя із військовою службою, з морем. Тож, повернувшись із армії, вступив до Київського вищого військово-морського політичного училища. Після закінчення училища продовжив службу в Автономній Республіці Крим, у місті Балаклава, на посаді старшини групи водолазів. Згодом, нашому Герою довелось покинути військову службу – за станом здоров’я його було виключено (списано) з лав ВМС Збройних Сил України.
Повернувшись у цивільне життя, Володимир переїхав до столиці. Там познайомився із першою дружиною, там народився їх син. Проте життя внесло свої корективи – їх долі розійшлись, і вони пішли різними шляхами.
Через деякий час наш Захисник познайомився із чудовою дівчиною Танею. Її відкритість, щирість зачарували Володимира. Він прагнув розділити із нею усе своє життя. Так і сталось. Згодом вони залишили столицю та переїхати жити до його батьків у село Аврамівку (в той час тато Володимира сильно захворів). А у 2008 році тут, на Монастирищині, вони й одружились. Через два роки, у 2010 році, у Володимира та Тетяни народилась красуня донечка Дар’я. Пізніше молоде подружжя придбало будиночок у селі Привороття, що на Житомирщині, і вже там стали облаштовувати своє власне сімейне гніздечко. А в 2013 році у них народилась друга дитина – син, якого батьки назвали Максимом. Родина жила своїм життям, ростили дітей, опікувались домівкою, займались домашнім господарством, його реалізацією й продукцією, вирощеною у власних теплицях. Володимиру подобалось працювати на землі, бачити результат своєї праці, в яку вони з дружиною вкладали не лише сили, а й душі. Наш Герой був працьовитою, щирою, доброю, гарною Людиною, турботливим, люблячим чоловіком, батьком, сином. Здавалось їх сімейна ідилія триватиме вічно.
Але ницому сусіду щастя Володимира, як і мільйонів інших українських сімей, стало нестерпним і він, підступно, почав захоплювати українські землі, спочатку відібравши Крим, а згодом і частину Луганської і Донецької областей. Володимиру було нестерпно дивитись на свавілля росіян і тих, хто за «33 срібняка» пішов проти рідної країни. Та через стан здоров’я нашого Захисника тоді не взяли до війська. Тож, він продовжив працювати та опікуватись родиною.
Проте, коли у 2024 році Ненька-Україна покликала свого Сина на допомогу, наш Герой, не замислюючись, лише пообіцявши повернутись, приєднався до війська. З 17 травня 2024 року Володимир знову став лав ЗСУ. Після проходження військової підготовки був направлений до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького на посаду старшого навідника. Через два місяці, 19 липня 2024 року, під час виконання військового обов’язку поблизу населеного пункту Прогрес Покровського району Донецької області, внаслідок штурмових дій противника, зв’язок із Володимиром зник. Згодом рідним повідомили, що Володимира Іщука офіційно визнано безвісти зниклим. 20 місяців німих голосінь, тиші, болю, пошуків, страждань, і надії, надії, що живий… Адже обіцяв, обіцяв повернутись…
Цього року останній промінь надії остаточно згас. Після проведеної ДНК-експертизи 19 березня 2026 року рідним Героя надійшло офіційне сповіщення, яке підтвердило, що 19 липня 2024 року сержант Володимир Іщук загинув. Цілих 20 місяців душа нашого Хороброго не знала спокою, блукала в незнайомих місцях, не маючи змоги прийти додому.
Сьогодні ж, 28 березня, сміливий Син Монастирищини навіки повернувся до рідного краю, до малої батьківщини, де колись так лагідно звучала мамина колискова й смачно пахло свіжим хлібом із печі, де був собою і не переймався через дрібниці, де було все просто й весело, де друзі, перші синці, школа й дитинство, з якого так прагнув вирватись у доросле життя…
Сьогодні наш Герой вдома, але все оповите журбою й болем. Вулиці, що раніше були наповнені сміхом, нині ж встелені квітами й зрошені сльозами згорьованих земляків.
Рідні, друзі, знайомі, військовослужбовці і волонтери, священнослужителі, представники влади та мешканці громади прийшли віддати останню шану мужньому Герою й подякувати за захист.
Поховали сержанта Володимира Іщука з усіма військовими почестями під звуки трикратного військового салюту на міському кладовищі. Військові вручили рідним Державний Прапор, як символ України, якій вірно служив і за яку віддав життя Володимир.
Всією громадою розділяємо горе рідних і той невимовний біль, який неможливо вгамувати… Нехай спогади про Володимира Іщука, справжнього Героя та відданого Сина України допоможуть вам подолати цей нестерпний біль.
В серцях кожного з нас Володимир назавжди залишиться таким же світлим і щирим. Ми в одвічному боргу перед Володимиром Іщуком. Він пожертвував своїм сімейним щастям, так і не наситившись батьківством, щоб інші мали шанс жити і бачити, як ростуть їхні діти. Наш Захисник віддав своє життя за нас, за країну, аби ми жили під мирним небом.
Спочивай з миром, Герою.
Спасибі тобі за мужність, за Україну, за новий день!
Герої не вмирають!
