Монастирищина простилася з Героєм Олександром Червонописким
Непрохана війна, не стукаючи, увірвалася в наші життя і вже 12-ту весну спустошує землю, душі, залишаючи сльози і смерть, зруйновані долі і перекреслені мрії, залишаючи дітей сиротами, молодих дружин – вдовами, а батьків – з розтерзаними серцями…
Небо переповнене Героями, але вони все йдуть і йдуть… Віднині його тримає над нами ще один Янгол – Олександр Миколайович Червонопиский.
Олександрові було лише 36. Він не любив фальші, був людиною слова й того ж очікував від оточуючих. Порядність, щирість, доброзичливість – основні риси його характеру. Навіть, коли щось йшло не за планом, ніколи не дозволяв собі проявляти грубощі. Завжди ввічливий, надміру щедрий і безкорисливий, а ще – надійний і світлий душею. Умів підтримати в складну хвилину, знайти потрібне слово, вселити віру та спокій. Його поважали за справедливість, цінували за щире серце і любили – за людяність й тепло, яке він дарував кожному, хто був поруч.
Попереду у Олександра Червонопиского мало бути ще багато світлих років – у колі рідних, серед любові, мрій і планів. Та росія і породжена нею війна безжально обірвала його земний шлях. Але є те, чого не здатна забрати навіть смерть, – пам’ять, шана і вдячність. І тепер на нього чекає вічність – у славі Героя, у вдячних серцях українців, у любові тих, заради кого він жив і боровся.
Народився Олександр 14 січня 1988 року в місті Монастирище у родині Миколи та Лідії Червонописких. Мав брата Віктора та сестричку Людмилу. Навчався у Монастирищенській школі №1 (нині – ліцей «Ерудит»). Після закінчення школи вступив до ПТУ №25 (нині – ДНЗ «Монастирищенський професійний ліцей»), де освоїв професію електрогазозварника.
Здобувши робітничу професію, без вагань вирушив шукати своє місце в житті. Працював на різних роботах у багатьох містах і регіонах України, зокрема, у столиці. Через певний проміжок часу разом із братом почав займатися встановленням котлів. Здійснював зварювання елементів обладнання при монтажі та чимало іншого. Також наш Герой ремонтував автівоки, навіть фарбував їх. Його скрупульозність та відповідальність до роботи вражала. Олександр вважав, що якщо й почав, то мусиш зробити все правильно, добросовісно. Він ще з дитинства був залюбленим у працю, не розумів і не сприймав лінощів, до роботи брався з вогнем у душі. Тож, і вдавалось усе якісно й сумлінно. Та окрім роботи, він і вмів відпочивати – на свіжому повітрі у компанії дорогих серцю людей, любив рибалити. Його захоплював не улов, а сам процес – єднання з природою, спокій та азарт.
У листопаді 2008 року наш Захисник поєднав свою долю з коханою Вікторією. Вони були молодими, але безмежно закоханими одне в одного, готовими здолати будь-які труднощі, аби тільки йти життям рука-в-руці. Впродовж усього відведеного їм долею часу Олександр і Вікторія ділили навпіл усі радощі й тривоги, підтримували та берегли своє кохання, яке було для них тихою пристанню серед життєвих бур.
У 2009 році в подружжя народився син Дмитрик, а у 2016-му – донечка Веронічка. Наш Герой був безмежно щасливим татом. Діти стали його найбільшою гордістю, опорою й відрадою. Він прагнув усього їх навчити, дати їм найкраще, а передусім – щедру батьківську любов, тепло й турботу. Прагнув стати прикладом для сина та орієнтиром для доньки, щоб у дорослому житті вони знайшли свою дорогу та обрали вірних супутників.
22 листопада 2024 року Олександр і Вікторія мали б відзначити 16-річницю спільного життя – Топазове весілля. Але через повномасштабне вторгнення російської недодержави, у вересні 2024 року нашого Захисника Ненька-Україна покликала на допомогу і Олександр Червонопиский відразу приєднався до війська. Служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка (нині – 59-та окрема штурмова бригада безпілотних систем імені Якова Гандзюка). В перші місяці, за можливості, дружина та діти їздили до Олександра у військову частину, щоб підтримати, щоб хоча б декілька годин побути разом. Адже розлуки вони не знали, адже ще ніколи не були порізно… Кожна така зустріч була їх маленьким святом і вони з нетерпінням чекали наступної, даючи обіцянки знову зустрітись, знову бути разом. Сім’я була Олександровим тихим тилом, молитвою в ніч… Та проклятий ворог спалив його крила і він повернутись до них не зумів.
27 листопада 2024 року внаслідок штурмових дій противника позицій військової частини зв’язок із стрільцем-помічником гранатометника 11-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї ОМБр (нині – 11-й окремий штурмовий батальйон) Олександром Червонописким і його побратимами зник. Згодом родині повідомили, що Олександра офіційно визнано безвісти зниклим. Нестерпно важким були ті слова – вони в одну мить вибили весь ґрунт із-під ніг. З того дня для родини розпочався новий етап життя – болісних пошуків, тривожного очікування й виснажливої невідомості. Кожен дзвінок давав надію, кожна звістка змушувала завмирати серце, а кожен новий день ставав випробуванням на витримку. Рідні не втрачали віри й робили все можливе, аби знайти бодай якусь інформацію про Олександра. Вони жили між надією та болем, між спогадами й молитвами, не припиняючи чекати та вірити у повернення найдорожчої людини.
Через понад рік і два місяці рідні знайшли Захисника. Упізнали по браслету, який з любов’ю, як оберіг, подарували Герою. Далі була ДНК-експертиза, що залишала за собою маленьку надію. Але через три місяці, 10 квітня 2026 року, висновок експертизи спопелив усе. Було встановлено, що солдат Олександр Червонопиский загинув 27 листопада 2024 року.
Сьогодні, 23 квітня 2026 року, наш Захисник повернувся до рідного краю «на щиті». Його кортеж неквапливо, востаннє проїхав громадою: по встеленій квітами дорозі, повз знайомі місця, повз людей, що навколішки з прапорами в руках зустрічали свого Героя.
Рідні, друзі, знайомі, військовослужбовці та волонтери, священнослужителі, представники влади та мешканці громади прийшли віддати останню шану мужньому Захиснику.
Поховали Героя з усіма належними Воїну почестями під звуки трикратного військового салюту на летичівському кладовищі, поряд із татом. Військові вручили родині Державний Прапор, як символ України, якій вірно служив Олександр.
Всією громадою розділяємо горе рідних і той невимовний біль, який неможливо витримати… Низький уклін вам і сили вистояти у цей найважчий час, ми разом з вами, бо це наше спільне горе!
Нехай душа Воїна Олександра знаходить спокій, а пам’ять про нього несе в наших серцях вічну вдячність, повагу та завжди нагадує, що справжні Герої не вмирають…
Слава Герою Олександру Червонопискому!
Навіки слава!
