Монастирищина простилася з Героєм Василем Кибалюком
Ті, хто тримає над нами небо, – не зі сталі. Вони такі ж вразливі, як і ми з вами. Їм теж буває страшно, їм теж болить. Вдома на них чекають розкидані іграшки та недочитані книги. У них є мами, які не сплять ночами, діти, що малюють їхні портрети, і кохані, чиє життя завмирає в очікуванні дзвінка. Вони теж мали життя: справжнє, тепле, мирне. Але одного дня просто відсунули свої мрії «на потім», склавши їх у далеку шухляду пам’яті. Замінили комфорт на холодний окоп, а голос рідних – на скупе «++» у месенджері. Не маючи надприродної сили, лише величезну любов у серці, вони пішли у пекло, щоб воно не прийшло до нас. І ця любов виявилася сильнішою за страх смерті. Одним із таких титанів був, є і навічно залишиться наш хоробрий земляк Василь Олексійович Кибалюк.
Василь Кибалюк не народився для війни. Він народився для мирного щасливого життя, для того, щоб бачити, як дорослішають його діти, як спокійно старіють батьки і як перша сивина підступно, але мирно закрадається на скроні. Та коли прийшла біда, наш Захисник не шукав виправдань. Його мужність була тихою, а вірність – абсолютною. Навіть там, у задимленому небі свого останнього бою, зморена душа Воїна не шукала спокою – вона шукала стежину додому. Крізь гуркіт канонади вслухаючись у мамину молитву, йдучи на рідний голос і запах батьківської хати, наш Герой повернувся. Не так, як обіцяв, не на власних ногах, але назавжди – вільним вітром і тихим шепотом листя у рідному саду.
Василь народився 11 січня 1986 року у селі Нове Місто у родині Олексія Борисовича та Надії Миколаївни Кибалюків. Зростав разом із старшим братом Михайлом. Навчався у Монастирищенській загальноосвітній школі-інтернат І-ІІІ ступенів (нині – Монастирищенська філія ліцею «Успіх»). Після закінчення школи вступив до одного з Черкаських коледжів, де здобув спеціальність лицювальника-плиточника. Далі – працював у Монастирищенському районному вузлі зв'язку. Був двічі одруженим. На жаль, обидва шлюби завершились розставанням, проте залишили по собі найцінніше – продовження у дітях: донечці Аміні та синові Володимиру.
Він був Людиною великої душі – щирим, світлим, із тими рідкісними «золотими руками», що відчували кожну деталь. Техніка в його руках ніби оживала. Він любив світ механізмів, де все логічно й правильно, і завжди поспішав на допомогу кожному. Василь знав ціну справжньому слову і знав справжню ціну життя. Тому з початком повномасштабного вторгнення він не зміг залишитися осторонь і добровольцем став на захист Батьківщини.
У листопаді 2022 року Василь приєднався до лав морської піхоти. Опанувавши професію механіка-водія, був направлений до 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного. Навіть у пеклі боїв його майстерність стала зброєю, що рятувала життя, а щирість – підтримкою для побратимів у найтемніші часи.
Літо 2023-го на Донецькому напрямку було виснажливим, але осінь стала доленосною. З жовтня підрозділ Василя утримував плацдарм у районі села Кринки на Херсонщині. Саме там, у крижаній воді та під шквальним вогнем, 23 листопада 2023 року зв’язок із ним обірвався.
З того дня для рідних почалися довгі місяці невідомості. Два з половиною роки тиші, що розривала душу. Два з половиною роки маминих молитов, які не давали згаснути кволій надії. Та нещодавно прийшла звістка, від якої зупиняється серце: Героя знайшли, але, на жаль, не серед живих... Після проведення ДНК-експертизи було остаточно підтверджено: матрос Василь Кибалюк загинув того осіннього дня, 23 листопада 2023 року, до останнього подиху залишаючись вірним присязі та своїм побратимам.
Сьогодні, 13 травня, наш Герой востаннє повернувся до рідного краю. По встеленій квітами землі, через «живий коридор» пошани, він прийшов до батьківського порогу. Туди, де його знали ще з дитинства, де пам’ятали його щиру посмішку та золоті руки, які завжди прагнули творити, а не руйнувати. Дім, який він так любив, зустрів його важкою тишею замість теплих обіймів. Мамина молитва нарешті привела сина додому – але вже для вічного спокою.
Віддати останню шану Воїну прийшли рідні, побратими, духовенство та сотні жителів громади. Поховали Василя Кибалюка з усіма військовими почестями на Новоміському кладовищі. Синьо-жовтий стяг, що обіймав домовину, військові передали рідним як символ вічної слави Захисника. Під звуки прощального салюту земний шлях Воїна скінчився, щоб розпочався шлях у Небесному Легіоні.
Всією громадою висловлюємо глибокі співчуття рідним, близьким і розділяємо ваше горе й той невимовний біль, який неможливо витримати… Нехай милосердний Господь дарує вам силу, мужність і благословення у цей скорботний час.
Ми завжди пам'ятатимемо Василя таким, як ви про нього розповідали: добрим, щирим, з умілими руками й великим серцем. Нехай світла пам'ять про нього дає вам сили жити далі, берегти його тепло та втілювати в життя те, про що він так щиро мріяв.
Схиляємо голови перед матросом Василем Кибалюком, який віддав своє «завтра», щоб ми мали змогу жити сьогодні. Його шлях від Кринок до рідного дому скінчився, але його шлях у вічність тільки починається.
Тепер він – наш небесний вартовий. Тихий Воїн, який тримає небо, не тут, на землі, а десь значно вище, над дітьми, батьками, Україною.
Вічна слава і світла пам'ять Герою Василю Кибалюку!
Герої не вмирають!
